Юрій Михальчишин
Народний депутат України
Член політради ВО "Свобода"

11 квітня 2014 З погляду політика

Тривалий час вважалося, що ХХІ століття стане не "кінцем історії" у ліберально-демократичному розумінні як переходу до одно полярного світу ринкової економіки та торжества прав людини, а безжальною та безкомпромісною боротьбою цивілізацій, сформованих на ціннісних основах. Події останніх місяців вказують, що реальний конфлікт цивілізацій навряд чи формуватиметься як протистояння держав Заходу та ісламу, про що роками говорили авторитетні класики сучасної геополітики. В реальності конфлікт розгортається по лініях, що все більше нагадують радянсько-американське протиборство часів Холодної війни 1949 - 1989 років. Російська агресія проти України поставила світовий геополітичний порядок на межу катастрофи, де відстань до кровопролиття та ядерної заграви найкоротша з часів радянської агресії проти революційної Угорщини 1956 р., Карибської ракетної кризи 1962 р., придушення демократичної Чехословаччини 1968 р. та вторгнення у волелюбний Афганістан 1979 р. Замість пристаркуватих радянських генсеків і компартійних реакціонерів спітнілі пальці на кнопках ядерних арсеналів тримають пітерські чекісти, комсомольські мільйонери та недобиті відморозки 90-х, одурманені мріями про світове панування та російським шовіністичним перегаром. Ідеологічним арсеналом, духовною базою та концептуальною основою нового етапу неоголошеної війни Росії проти решти світу стало євразійство - потворний ідеологічний мутант, вирощений в теплицях та лабораторіях Луб'янки у 1920-1930-х роках. Небезпечна і хаотична мішанина російського шовінізму, азіатського політичного деспотизму, візантійського макіавелізму, месіанського московського православ'я, державного капіталізму, чекістського елітаризму, мілітаризму, більшовицьких фантазій про підрив світового порядку, мультикультуралізму та великодержавного імперського хамства - ось це і є той ідеологічний вінегрет, яким наповнено голови путінських олігархів та генералів. Саме вони реально керують двоголовою Росією Путіна - Медвєдєва і формують її політику, зокрема щодо України. Євразійська цивілізація, що має постати в результаті успішного поглинання України та приєднання її до союзу РФ, Білорусі та Казахстану як сировинного придатка та плацдарму подальшого розгортання агресії, передбачає охопити собою колишню територію максимального просування сталінської імперії. Нагадаю, до смерті кривавого диктатора, прикладом якого надихаються в Кремлі, чоботи радянських окупантів, окрім поневолених українських земель, топтали Східну Пруссію, Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Румунію, Югославію, Албанію, Східну Німеччину, Східну Австрію, Північну Корею. Тим часом вже тоді сталінська номенклатура хотіла більшого - Західну Німеччину, Австрію, Південну Корею, Північний Іран, Грецію, Трієст, Дарданелли, і навіть колишню італійську колонію в Африці - Сомалі. Часи змінились, але пріоритети залишились незмінними. Від Лєніна-Сталіна до Путіна-Мєдвєдєва стратегічний курс на євразійську імперську інтеграцію залишається непорушним.

Призначення України - стати серцем Європи; не лише географічним центром, але й геополітичним осердям, навколо якого формуватиметься вісь європейської та, можливо, світової історії ХХІ століття.

У цивілізаційному конфлікті місія України може полягати не лише в тому, аби бути східним рубежем Європи, а й виконати історичне надзавдання - стати "ангелом помсти поневолених народів" (М. Міхновський), який поховає російський імперський проект євразійської експансії. В історичній перспективі роль провідників у цьому нерівному двобої брали на себе велетні і титани українського націотворення та визвольної боротьби. Король Русі-України Данило Галицький вистояв перед ординською навалою у ХІІІ ст. в сутінках середньовіччя та зберіг православну цивілізацію між Дністром та Дніпром від азійського потопу. Гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа заклали фундамент геополітичних альянсів з Польщею, Швецією та Туреччиною, які тривалий час стримували російську імперську експансію аж до трагічної поразки української зброї 1709 року під Полтавою. Полтавська катастрофа відкрила сторінку російської окупації України, яка залишається актуальною і сьогодні.

Від зруйнування та спалення Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році та ханом Батиєм у 1240 році до кривавого шабашу більшовицьких бандформувань Муравйова в 1918 році та підриву Хрещатика військами НКВД у 1941 році Київ як сакральний центр Нової Європи постає центральним об'єктом люті та ненависті євразійців. Недаремно барикади Майдану вселяють жах у серця кремлівських стратегів. Адже тут не лише зламали хребет жандармсько-репресивній гідрі поліцейського режиму, на якому споконвіків тримаються всі починання російських еліт. Темрява відступала від вогню палаючих сердець і автопокришок, елітні спецназівці тікали від гніву студентів, менеджерів і робітників, а тим часом наступали ідеали національної солідарності, народовладдя, свободи, гідності, братерства, соціальної справедливості, чесної праці, добробуту, вільнодумства та людяності. Іншими словами, фронт проходив по лінії боротьби двох систем цінностей, а отже - цивілізацій. Зараз він змістився на українсько-російське прикордоння, яке палає у вогні сепаратизму та бандитизму - остання лінія оборони євразійства в Україні. Якщо українців прорвуть і цей вирішальний рубіж, для порятунку путінського чекістського заповідника залишається тільки повномасштабна війна.

Юрій Михальчишин